Дорогие друзья, все те, кто на протяжении долгих лет поддерживал реализацию проекта «Узник»!
По причине того, что я физически не могу вам всем лично ответить и пояснить всё то, что со мной произошло за эти десять месяцев, я решил со страницы «Узника» ответить на все ваши вопросы, которые вы задаёте в своих многочисленных письмах и звонках в нашу редакцию.
Многие из вас не только поддерживали реализацию проекта газеты «Узник», но также на протяжении последних пяти лет ходатайствовали о моём помиловании.
Я сердечно благодарен всем сотрудникам международной миссии Hope of Freedom, церкви Ark of Salvation, президенту International Network of PrisoN Ministries Сергею Тараненко, директору Inmate Encounter Джеку Мерфи, президенту ОО «Союз “Золотой Век Украины”» Яне Барановой, председателю правления МБФ «Посольство жизни» Оксане Грицюк, пастору Церкви Святой Троицы Петру Гречкосею, координатору тюремного служения Всеукраинского союза церквей ЕХБ Виктору Дудке, пастору церкви «Народ Божий» Виктору Мураль-Сикорскому, протоиерею православной церкви Евгению Назаренко, руководителю Центра гуманной педагогики Галине Собакиной, председателю миссии «Возрождение Украины» Сергею Тупчику, пастору церкви ЕХБ города Никополя Ивану Бокочу, председателю духовного совета церкви «Новое поколение» Андрею Тищенко, а также сердечная благодарность тюремным служителям из Америки Ярославу Войтухову, Ларисе Кондрашовой, Лидии Гудыме, Ангелине Мальцевой и, конечно же, всем тюремным служителям из Беларуси, России, Казахстана, Эстонии, Франции, Чехии, Молдовы, Канады, Германии и Украины.
Все вы, дорогие друзья, на протяжении долгих лет не только поддерживали финансово и духовно проект «Узник», но также ходатайствовали о моём помиловании и всем сердцем желали моего скорейшего освобождения. Сегодня многие из вас задают вопрос: «А что же всё-таки произошло? Как можно сначала принять решение о помиловании, а потом его отменить?!»
Знаете, я и сам до сих пор до конца не могу понять, как такое возможно. Меня не удивляет сам отказ. Больше всего меня поражает циничное издевательство, которое я не могу даже ни с чем сравнить. Печально то, что до президента Украины наверняка даже не дошли все ваши ходатайства, а также он не имел возможности объективно рассмотреть и моё личное прошение. Я хотел сначала направить президенту Украины официальное заявление по почте, но, после того как я потерял всякую веру в людей из государственных структур, я усомнился в том, что это заявление может попасть к нему в руки. Вот поэтому я принял сегодня вынужденное решение обратиться к президенту Украины со страницы «Узника».
Я не стыдился каяться со страниц «Узника» перед теми людьми, кому много лет назад причинил горе, не стыдился также говорить правду о последствиях греха и в целом о греховной жизни. Я всегда призывал и призываю всех людей к покаянию, в частности и тех, с кем нахожусь в одних узах. Я много лет назад возненавидел грех и с тех пор посвятил свою жизнь служению Богу и людям. Поэтому мне не будет сегодня стыдно обратиться и к президенту Украины со страницы газеты, редактором которой я являюсь и которую читает многотысячная аудитория читателей во многих странах мира.
«Шановний пане президенте України Володимире Олександровичу!
Я прекрасно розумію, що людина зі статусом довічно ув’язненого для Вас абсолютно нічого не означає. Ця категорія людей не становить для держави та для Вас жодної цінності. Кожну людину, яка засуджена до цієї міри покарання, відразу прирівнюють до таких маніяків, як Ткач і Онопрієнко. Довічники, на думку багатьох людей, — це покидьки суспільства. Однак при всій яскраво вираженій відразі держави до цієї категорії людей їм все-таки дається право мати свій голос на виборах і навіть подавати один раз на рік своє клопотання на помилування, звертаючись у цьому клопотанні особисто до Вас. На превеликий жаль, я як раз і належу саме до цієї категорії засуджених.
Я відбуваю своє покарання вже понад двадцять сім років. Чверть століття тому я щиро розкаявся у всіх своїх гріхах, попри те що мій злочин було скоєно за вкрай вимушених обставин, які не взяли до уваги ані слідство, ані суд, і з мене просто зліпили корисливого вбивцю. Тепер це клеймо довічно стоїть на мені.
Сьогодні я звертаюся до Вас з єдиним проханням: попри те що Конституція України забороняє в нашій країні смертну кару, все-таки видати окремий указ про те, щоб до мене її застосували як до людини, негідної помилування. Річ у тім, що понад чверть століття тому я був засуджений саме до цієї міри покарання, і не моя вина в тому, що смертну кару скасували.
За той період, який мені випало перебувати під смертною карою, мені довелося пройти через усі приниження людської гідності. Я відмінно знаю, що таке голод протягом багатьох років, що таке мінусова температура в камері в осінній і зимовий період і що таке катастрофічний брак кисню в літній час. Я прекрасно знаю, як без наркозу виривають зуби прямо через віконце видачі їжі. Я знаю, що таке, коли до тебе неправомірно застосовують букву закону, коли всіляко принижують твою людську гідність і ти фактично не маєш права на голос. Я пройшов через усі знущання, які застосовувала система до колишніх смертників. Однак такого знущання, яке до мене застосували цього року, я навіть у самому кошмарному сні не міг побачити.
Все, що відбулося в період з 14 листопада 2019 року до 31 серпня 2020 року, більше схоже на якийсь витончений метод морально-психологічного садизму щодо мене та моїх близьких людей.
Річ у тім, що з 2015 року я щороку подавав у колишню Адміністрацію Президента України своє прохання про помилування. Чотири рази в період президентства пана Порошенка мені було відмовлено комісією з питань помилування у зв’язку з тим, що я вчинив особливо тяжкий злочин, і це попри те, що за мене клопотали дуже багато громадських організацій, церков та міжнародних місій, а також і сама адміністрація установи, в якій я перебуваю. Ці відмови приходили у вигляді відписок без найменшої аргументації у 2015, 2016 2017, 2018 роках. У всіх випадках причиною для відмови було одне й те ж трактування, тобто у зв’язку з тим, що вчинив особливо тяжкий злочин. І такі відповіді приходили буквально всім довічникам, правда в одних випадках Адміністрація Президента при відмові посилалася на те, що адміністрація установи вважає недоцільним помилування того чи іншого засудженого, а у випадках, де адміністрація установи характеризувала ув’язненого позитивно, цю частину у відписці просто не використовували.
Але ось прийшов 2019 рік, рік нового президента України, а значить, і рік надій на кращі зміни у всіх сферах життя. Саме за Вас, шановний Володимире Олександровичу, я і всі мої близькі віддали свій голос на виборах з вірою в те, що Ви не будете ділити людей за статусами і до всіх, включно з ув’язненими людьми, будете мати об’єктивний підхід.
Що ж сталося в період з 14.11.2019 до 31.08.2020?! А сталося наступне.
На початку листопада 2019 року в Вінницьку установу виконання покарань (N 1) вже з Офісу Президента України зателефонував Марченко Олександр Петрович і в телефонному режимі запросив підготувати всі необхідні документи на помилування Трубіціна І. Є., тобто мене. У відповідь на цей запит співробітник спецчастини установи, який безпосередньо займається відправленням документів на помилування, сказав, що у Трубіціна ще не підійшов встановлений термін для подачі подібних матеріалів (згідно з законом я мав право подавати своє клопотання лише 21.12.2019). Однак на це Марченко Олександр Петрович відповів, що в комісії з помилування про це знають, а матеріали потрібні для вивчення, щоб надати їх на засідання комісії. Таким чином 14 листопада 2019 року за реєстраційним номером 12 з Вінницької установи виконання покарань (N 1) за запитом вищевказаного пана Марченка в Офіс Президента України було направлено пакет документів на помилування Трубіціна І. Є. з додатками на 91 аркуші. Зрозуміло, у цьому пакеті документів було й моє рукописне клопотання про помилування до Вас, шановний Володимире Олександровичу.
Трохи пізніше, в установлений законом термін (21.12.2019), з установи, в якій я перебуваю, зателефонували до Офісу Президента з питанням, чи висилати повторно пакет документів на Трубіціна. Відповідь пролунала, що в цьому нема потреби, оскільки всі документи в комісії з помилування вже є, а засуджений Трубіцін, якщо хоче, може ще раз написати своє клопотання, хоча воно теж уже не потрібно. Зрозуміло, я 21.12.2019, в установлений законом термін, все ж продублював своє клопотання в роздрукованому вигляді, надіславши його до Офісу Президента України.
Також мені достеменно відомо, що в грудні 2019 року в Офіс Президента України стали надходити клопотання про моє помилування від багатьох громадських організацій, церков, міжнародних місій та просто цивільних осіб.
У жовтні 2019 року із секретаріату уповноваженого Верховної ради України з прав людини був також зроблений запит в установу, в якій я перебуваю, про надання всіх матеріалів щодо мене. Адміністрація установи 18.10.2019 за реєстраційним номером 4/9946 відправила всі запитані омбудсменом матеріали.
Після вивчення всіх матеріалів уповноважений Верховної ради України з прав людини прийняв рішення клопотати за мене та 23 грудня 2019 року він вислав клопотання про моє помилування на Ваше ім’я (реєстраційний номер 7176.2/Д/990.7/19/19/27.2).
Восьмого січня 2020 року народний депутат України Іонушас Сергій Костянтинович направив офіційний лист (реєстраційний номер 37/139) на ім’я голови комісії при президентові України з питань помилування Дніпрова О. С. Ось цитую маленький уривок з його листа:
…В жовтні 2019 року мені особисто вдалося відвідати Трубіціна Ігоря Євгеновича у державній установі «Вінницька установа виконання покарань (N 1)», мати відверту бесіду із засудженим та особисто впевнитися у прагненні цієї особи бути гідним і корисним членом суспільства, яка повністю усвідомила скоєний ним злочин та щиро кається у власних помилках.
Слід також відмітити, що адміністрація державної установи, в якій він зараз відбуває покарання, не тільки характеризує його позитивно, а вже й втретє колегіально виносить своє рішення щодо того, що засуджений Трубіцін І. Є. заслуговує такого акту милосердя, як помилування.
Четвертого лютого 2020 року відбулося засідання комісії при президентові України з питань помилування, на якому було позитивно розглянуто клопотання щодо мене. Після засідання комісії моїй дружині зателефонували відразу з трьох джерел (народний депутат України, член комісії та з Міністерства юстиції України) і повідомили, що в комісії прийнято рішення рекомендувати мене на помилування з заміною довічного покарання на двадцять сім років загального строку. Мою дружину привітали з позитивним результатом і сказали, що кілька місяців доведеться почекати, поки закінчаться ці двадцять сім років.
Закінчення цього строку в мене мало підійти 5 червня 2020 року. Зрозуміло, весь цей час я з величезним нетерпінням чекав, коли Вами, пане президенте, буде підписаний указ про моє помилування. Я тоді вперше в житті дійсно повірив, що у вищих ешелонах влади є правда й оцінку людям роблять перш за все за їхніми вчинками та справами, які вони здійснюють на благо всього суспільства, тобто оцінку засудженому роблять не згідно з тим, що він зробив, а згідно з тим, яким він став за роки свого тривалого перебування в ув’язненні. Звісно, на радощах я вже будував плани, як я буду на свободі продовжувати займатися редакторською роботою над християнською газетою «Узник», редактором якої я є, а також реабілітаційним центром, який протягом трьох років створюється за моїм проєктом і під моїм дистанційним керівництвом. Я засинав і прокидався з однією думкою: що незабаром зможу обійняти своїх онуків, дітей та дружину, а головне, зможу повноцінно працювати над реалізацією масштабного християнського проєкту «Узник». Так я жив, окрилений вірою та надією, до 5 червня 2020 року.
Й ось нарешті ця дата підійшла, але ні Вашого указу, ні відповіді з комісії з помилування так і не було.
П’ятнадцятого червня 2020 року я написав офіційного листа уповноваженому Верховної ради України з прав людини з проханням повідомити адміністрацію установи, в якій я перебуваю, щодо мого помилування, тобто чи відомо йому що-небудь про це.
Десятого липня 2020 року за реєстраційним номером 19220.4/Т-9564.3/20/27.2 мені прийшла відповідь від омбудсмена, в якій повідомлялося таке. Цитую:
…Листом від 06.07.2020 N 21-2035/05, 21-235/19, 21-3398/06 Департаментом з питань громадянства, помилування, державних нагород Офісу Президента України (далі — Департамент) поінформовано, що Комісією при Президентові України у питаннях помилування за результатами попереднього розгляду клопотання про помилування та матеріалів, підготовлених Департаментом, внесено Главі держави пропозиції про застосування до Вас помилування, за результатами розгляду яких Вас особисто та клопотальників буде повідомлено у встановленому порядку.
Й ось через два місяці з Офісу Президента України прийшла відповідь (від 31.08.2020) начальнику установи, щоб він оголосив мені результат розгляду мого клопотання про помилування. У цій невеликій відписці повідомлялося про те, що у зв’язку з тим, що я вчинив особливо тяжкий злочин, мені відмовлено у помилуванні. Причому в цьому листі не вказувалося, що Вам на підпис пропонували рекомендації про моє помилування та що Ви мені відмовили. Там просто говорилося про те, що у зв’язку з тим, що я вчинив особливо тяжкий злочин, мені відмовлено. Жодної конкретної аргументації та якогось гуманізму, про який зараз згадується в новому указі президента України про порядок помилування, навіть близько не було в цьому листі. А підпис на цьому документі стояв якраз того самого пана Марченка, який у листопаді 2019 року в телефонному режимі робив запит на матеріали про моє помилування.
Мимоволі виникає питання: а що, пан Марченко, коли запитував на мене документи з установи у 2019 році, він хіба не знав, що я відбуваю покарання за особливо тяжкий злочин? Або, можливо, хтось із засуджених до довічного позбавлення волі відбуває покарання не за особливо тяжкий злочин? Як таке формулювання взагалі може бути і як воно може бути причиною для відмови? Невже, щоб зробити таку відписку, треба було десять місяців тримати в себе матеріали?
У всіх країнах світу при помилуванні враховується перш за все, якою стала людина за час відбування свого покарання, а не тяжкість її злочину. Серед довічно ув’язнених немає жодного, хто б відбував своє покарання не за особливо тяжкий злочин. Тому інститут помилування зовсім не може застосовувати таку аргументацію для відмови.
Знаєте, я Вам чесно скажу, багато років тому, хоча й за вимушених обставин, які не врахували ані слідство, ані суд, я зробив дійсно тяжкий злочин, за який каюсь до сьогодні, та несу в собі цей тягар і біль від трагедії, яка тоді трапилася. Все це відбулося в стані афекту.
А за що ж зараз, через стільки років, Ваші люди, які напевно вважають себе безгрішними, самим витонченим чином знущаються з мене? Можливо, до мене це знущання застосували через те, що я своєю роботою протягом багатьох років звертаю до Бога велику кількість людей зі злочинного світу та намагаюся зробити наше суспільство хоч трішки чистіше, або, можливо, через те, що я займався волонтерською діяльністю протягом трьох років, або, може, мені мстять за те, що ми своїми силами під моїм керівництвом створюємо реабілітаційний центр для колишніх засуджених людей, хто став на шлях виправлення?! За що мені така помста сьогодні?
Знаєте, мені не було так боляче та страшно, як зараз, навіть тоді, коли я був засуджений до смертної кари та з дня на день чекав розстрілу. А зараз мені нестерпно боляче, тому що я віч-на-віч зіткнувся з брехнею тих людей, в чиїх руках перебувала моя подальша доля, і страшно мені тепер, як ніколи раніше, що з цією брехнею мені доведеться невідомо скільки жити та миритися.
Так, як з мене познущалися за ці майже десять місяців, поки документи знаходилися в комісії з помилування, так з мене не знущалися навіть в найважчі часи, коли я перебував у статусі смертника.
Останньою, п’ятою, відпискою вже з Офісу Президента України у мене повністю забрали віру в людей! У мене забрали ту маленьку світлу надію — здійснити до кінця розпочатий мною багатогранний християнський проєкт! У мене забрали всякий стимул до життя, в якому я ще хотів зробити багато доброго для всього суспільства! Мене просто живим поховали…
Ну нехай я, грішна людина, яка багато років тому скоїла злочин і з якою можна так поступати, а навіщо ж так знущатися з моїх рідних та близьких людей, з тих, хто вірить у мене й чекає протягом довгих, довгих років? У чому вони винні перед суспільством або державою в цілому?!
Ось тому я і прошу Вас, шановний президенте України, видайте окремий указ, щоб особисто мене розстріляли як негідника і як людину, негідну повернення в наше суспільство. Адже якщо з мене та з усіх моїх рідних так витончено насміялися в цей раз, то що хороше може чекати попереду? Як видно тепер, ліміт на помилування для мене вже й за Вашого президентства вичерпаний, якщо зі мною розправилися таким чином. Що ж, тільки Бог усім суддя!
Довічне ув’язнення без найменшого світла в кінці тунелю — це та ж сама страта, тільки в розстрочку. Так навіщо ж зволікати та бездарно витрачати державні гроші на моє перебування в неволі? Нехай цей уривок з мого віршу, який я написав ще у 2015 році до Дня Незалежності України, стане останнім акордом у моїй заяві до Вас.
К Тебе, мой Боже, обращаюсь
В молитве — за свою страну.
И пред Тобой, Господь, склоняюсь
И об одном Тебя прошу.
<…>
Прошу Тебя за Украину,
Спаси всех жителей страны!
Дай всем нам мудрости и силу,
Любовь и веру обрести.
<…>
Пусть будет всё в любви и счастье,
И в смехе детских голосов.
Пусть все страданья и несчастья
Исчезнут в прошлое веков.
З повагою до Вас, засуджений Трубіцін І. Є.».
Вот, дорогие друзья, я и ответил перед многотысячной аудиторией читателей на ваши многочисленные вопросы относительно того, что случилось: почему сначала меня как бы помиловали, но потом помилование отменили. Возможно, как-то пафосно звучит моя просьба к президенту Украины, чтобы ко мне применили расстрел. Однако я вам честно скажу: в такой лжи уже жить просто невыносимо. Меня в этот раз окончательно растоптали и уничтожили. Никому из вышестоящей власти совершенно неинтересно то, что я делал на протяжении долгих лет для всего общества в целом. Им также безразличны все те планы, которые я пять лет подряд описывал в своих прошениях о помиловании. За исключением немногих людей, совершенно никому не нужно и не важно то, что благодаря вере в Бога заключённые люди реально могут измениться и стать ещё полезными для общества. Парадокс заключается в том, что Бог прощает всякого кающегося грешника, а вот люди в большинстве своём, к сожалению, не способны на это. Как я теперь вижу, земному обществу не нужны кающиеся грешники. Поэтому я теперь всё чаще и чаще пристально смотрю в небеса… Ибо однажды Иисус Христос, будучи на земле, сказал: «Сказываю вам, что так на небесах более радости будет об одном грешнике кающемся, нежели о девяноста девяти праведниках, не имеющих нужды в покаянии» (Лк. 15:7).
И. Горик
P. S. Искренняя благодарность народным депутатам Украины Алёне Шкрум и Сергею Ионушасу за их непредвзятость и объективность касательно их рекомендаций в отношении меня. Также искренняя благодарность уполномоченному Верховной рады Украины по правам человека Людмиле Денисовой за её ходатайство о моём помиловании. И конечно же, я искренне благодарен администрации Винницкого УИН (N 1) за её ходатайства о моём помиловании на протяжении трёх лет. Спасибо вам всем, что вы поверили в меня, но увы…
